Форма релігії, в якій є багато богів, але на чолі з одним верховним богом, називається генотеїзмом.
Род. Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю.
Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов’язаний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще ненароджені покоління, єднав Род.
Жіночі божества Рожаниці були пов’язані з народженням і мали таємний зв’язок із зірками.
Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті).
Родові і Рожаницям, як найріднішим божествам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тваЛозко Галинарин. Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої богині тощо.
Сварог. Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги – Сварожичі. В одному чеському літописі є вказівка на те, що Сварог називався Зодіаком.
Культ Сварога зародився вірогідно на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар.
Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові некоего христолюбца».
Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці.
На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг).
Дажбог. Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозору назву: даждь – «дай» і бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – податель добра, багатства. У південних слов’ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, Боже» , або «Дай, Боже, дай), які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!».
У філософському розумінні Дажбог – датель буття, тобто духа і матерії, які є близнюками.
Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю.
Дідух – це Дух поля. Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя.
Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.
Б. Рибаков висловив гіпотезу, що Сварог за своїм становищем мав бути ідентичним Богу-отцю (Саваофу), Дажбог (Хорс) відповідав Богові-сину (Ісусу Христу), Мокош (мати
долі) ідентична християнській Богородиці.
Вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити.
Із слов’янських перекладів давньогрецьких авторів дізнається, що Хорс відповідав грецькому Аполлону.
Є. В. Аничков, досліджуючи назву цього божества в «Слові о полку Ігоревім» вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць.
Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів, у X ст. Перун все більше заступає Сварога. Він ідентичний також грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину.
Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив».
Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь.
Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів.
Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі.
Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистана, що означало покровителя погоди.
Велес (Волос). Це один з найстаріших богів, що вважався Богом достатку. Відома його друга назва «скотій бог», що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того, Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій.
Те, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.
Назва Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» – волохатий. Вважають, що він з’явився у наших предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця), вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу.
З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), яке, на думку Олександра Знойка, означає «небо Волоса».
Мокоша (інші, варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Жит-
тя), покровителькою пологів, захисницею породіль.
За легендами, саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки.
Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Лани. На думку академіка Миколи Марра, ім’я Дана складається з двох частин: да (середземноморське «вода») і на і («неня», «мати»), тобто воно означало Мати-Вода. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «ріка») або дунай – назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях.
Купайло. Бог літнього сонця. Інші дослідники припускають, що назва Купала близька до лат.
Cupido – Купидон, що за значенням близьке до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати».
Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Матір’ю Богів.
На думку Івана Нечуя-Левицького, Купайло та Марена – ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню й воді (Сонцю і Хмарі).
Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла. Тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи.
Ярило вважається символом плодючості. Певних згадок про кумира Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приді-
ляли дітородним органам.
Троян. Чи не найменш досліджений з усіх богів, який, вірогідно, був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлое і тресвітлоє солнце» – звертається до нього Ярославна.
Можливо ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдність богів: Ярила, Купайла і Дажбога.
Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього бога – Триглав.
Симаргл досі залишається малодослідженим божеством. Часом його ідентифікують з грецьким Семигераклом (Володимир Гнатюк).
На трипільському глиняному посуді малювали собак, а поруч них – хлібний колос або стеблина, що означало саме охоронця посівів.
Так, навіть в XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки «дванадесятниць», тобто 12-ти п’ятниць па рік, коли вшановувалася Мокоша
(за християнським календарем Параскева – П’ятниця).
Капище – це первісно сама статуя (ідол), божества. Старослов’янська капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя.
Визначною пам’яткою традиційної культової скульптури є також ідол Світовида, знайдений у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії – в Києві та Москві. Кумир,
названий Збруцьким ідолом, має багату символіку цілого пантеону.
Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень, Зільник (Трійця, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту. Між цими Великими святами були менші, але важливі свята: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Рахманського Великодня, Лади, Симаргла, Перуна, Весілля Свічки (Комина), Рожаниць, Мокоші,
Свято Плуга, Свято Рода та інші.
Праукраїнський календар відповідав фазам небесних світил: Місяця і Сонця. Кожен місяць цього календаря має чотири тижні (фази Місяця), тобто 28 – 29 днів. Це є причиною періодичної появи тринадцятимісячних років, які чергуються з дванадцятимісячними роками. Тому рідновірські свята щороку можуть змінювати дату.
Вважаючи юліанський календар як такий, що не відповідає астрономічному стану Космосу, всі, зафіксовані в XIX ст. дати свят слід перенести на григоріанський стиль, без змін, але врахувати астрономічні особливості (Молодика, Повні, Сонцестояння і Рівнодення). Таким чином можливо встановити дату народновірського свята.
Неділя
Сварог і Дажбог
Понеділок
Числобог і Хорс
Вівторок
Арес, Симаргл
Середа
Велес, Дана
Четвер
Перун, Стрибог
П’ятниця
Мокоша, Доля
Субота
Стрибог, Числобог
Лозко Галина. Українське язичництво. – К.: укр. центр духов. Культури, 1994 – 92 с.
No comments:
Post a Comment